ГОЛОДОМОР. КОЛЕКТИВНА ТРАВМА. ПРИКОРМ…

Голодомор став для нас тою травмою, яку називають колективною або генераційною. 

Так, травма може передаватися з покоління в покоління не тільки в рамках конкретної сімʼї, але й на рівні суспільства. 

Є також дані про те, що така передача відбувається і на епігенетичному рівні, що впливає на генетичну експресію індивіда внутрішньоутробно, на ранніх стадіях розвитку та протягом усього життя.

Проявів цієї травми у нас багато. 

Так, на жаль, і досі. 

І не всі розуміють, що багато непродуктивних стратегій харчування наших малюків, насправді, були колись способом виживання для наших бабусь і дідусів. 

Треба все доїсти. 

Не можна викидати їжу. 

Не можна гратися з їжею, торкатися її руками. 

Не можна вставати з-за столу, поки не буде порожня тарілка. 

Треба насипати дитині повну тарілку. Чи вам для дитини шкода?!

Краще переїсти, ніж недоїсти. 

Не можна/не красиво відмовлятися від їжі, коли пригощають. 

В гостях потрібно зʼїдати все, щоб нікого не образити.

Якщо вже відвертається, то ще 2-3 ложки і все.

Не можна відмовляти дитині, коли вона просить їсти. Навіть якщо ви знаєте, що дитина сита і просить вона тільки для того, щоб не лягати спати (ох, ці двохрічки! 🤪) 

Годувати під мультики, аби тільки зʼїв. 

Примушувати їсти — голодним бути не можна!

Не можна обмежувати перекуси, навіть якщо вони хаотичні — хоче дитина, хай їсть. 

Соромити чи карати за недоїжену ложку каші. Лякати, що буде бігати за тобою цілий день. 

І навіть надмірна опіка та нездатність позбутися непотрібних речей вважається одним із проявів колективної травми внаслідок Голодомору. 

Скажу і за себе кілька слів. 

Після життя в окупації на початку 2022, у мене й досі є внутрішня потреба мати запаси їжі вдома. 

Ці стратегії колись допомагали нашим родинам виживати. Та і частині з нас також допомагали в останні роки 😢

Але травма породжує також і пошук сенсу. 

І хоч у кожного цей сенс може бути своїм, давайте не забувати про правду — хто в цьому насправді винен.